Історія міста

КОРОТКА ІСТОРІЯ КОСТЯНТИНІВКИ

Костянтинівка – місто обласного підпорядкування, центр району. Знаходиться в північній частині Донецької області, Україна. Найближчі міста: на півночі – Краматорськ, Слов'янськ; на півдні – Ясинувата; на заході – Добропілля, Красноармійськ; на сході – Бахмут (Артемівськ). Костянтинівка розташована в долині річки Кривий Торець, на її схилах і на заплаві.Річка ділить місто на правобережну й лівобережну частини

Давня історія 

Життя по берегах Кривого Торця почалося з давніх часів. Сприятливий клімат, річки й степи, багаті рибою і тваринами, приваблювали в наш край людей. Різні етноси змінювались у калейдоскопі історії, кочуючи по наших степах, нагадуючи нині про себе курганами та археологічними знахідками. Перші відомі документально поселення на території сучасної Костянтинівки з'явилися в другій половині XVIII століття - на картах др. пол. 60-х р. уздовж правого берега річки Кривий Торець відмічаются хутори. У кінці XVIII-XIX ст. через територію сучасного міста проходила Велика поштова дорога для з'єднання міста Катеринослава з повітовими містами. Ішла вона через міста Новомосковськ, Павлоград. На березі р. Кривий Торець (у районі нинішнього південного шляхопроводу) на тракті розташовувалася поштова станція з назвою Торецька. На сьогодні вперше зустрічається на карті 1792 року видання. 

Перше відоме на сьогодні село безпосередньо на території нинішньої Костянтинівки було з рідкісною для місцевості назвою – Сантуринівка. Своє ім'я отримало за бажанням власника й пов'язане воно з рідним або пам'ятним йому місцем Греції, що носить подібну назву, а саме, островом Santorini в Егейському морі. Село розташовувалося на місці нинішнього історичного центру міста, що в районі північного шляхопроводу та виконкому. Зі статистики кінця XIX століття відомо, що воно заселене близько 1812 року. Село належало Пантелеймону Номікосову, який придбав тут землю у бахмутського купця Четверикова. Головна перевага цього місця в сільськогосподарському відношенні - вважалися найкращими сіножатями в Бахмутському повіті. На 1859 рік у Сантуринівці, яка складалася з 54 дворів, проживало 280 осіб. Частина землі й селян були виділені Номікосовим своєму синові Костянтину. Утворилося село Костянтинівка, яке в той час складалося з 2 дворів і 29 жителів обох статей. На початку 90-х маєток у Сантуринівці перейшов наступному представнику династії – Дмитру Костянтиновичу Номікосову. Його частину він у 1895 р. продав під будівництво скляного заводу. У кінці XIX ст. село Сантуринівка було перенесене на нове місце (зараз південна околиці міста), складалося з 105 дворів, в яких проживали 554 особи. В кінці століття Сантуринівка стає волосним селом - центром Сантуринівської волості (дорівнює приблизно території теперішнього Костянтинівського району). 

Село Новоселівка (частина сучасного міста) розташовувалося на лівому березі в декількох кілометрах від Сантуринівки. Точна дата заснування села поки не встановлена. Воно належало поміщикам Філімоновим. Новоселівка (вона ж Філімонівка) у 1859 р. складалася з 93 дворів і 456 жителів обох статей. Після відміни кріпостного права маєток при селі Новоселівка розпродали. Значну кількість землі придбав купець Д. Р. Попаценко, у тому числі на місці сучасного лівобережжя з центром. У маєтку вирощувалися зернові, велику територію займав фруктовий сад. Пізніше частину земель Дмитро Григорович розподілить як придане між своїми дочками. У кінці XIX ст. в Новоселівці – 878 мешканців. Основним типом житла в селах були хати-мазанки, криті очеретом або соломою, на подвір'ї знаходились різні господарські споруди. Селяни займались тваринництвом та землеробством. Серед с/г культур переважали зернові. З худоби тримали овець, корів, волів, коней, свиней, птицю. Сільське господарство дуже залежало від сліпих сил природи. 
Важливою передумовою виникнення майбутнього міста була побудова в 70-80 рр. залізниці й станції Костянтинівка (назва села, яка є, в свою чергу, ім'ям сина поміщика - Костянтина Номікосова). На початку 1870 року почався рух по Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. В 1872 р. до станції Костянтинівка була приєднана друга залізниця, яка отримала назву Костянтинівська..

Кінець XIX -початок XX ст.

В кінці XIX - на початку XX ст. склалися умови для розвитку промисловості на місці майбутньої Костянтинівки. У період 1896-98 рр. Бельгійським акціонерним товариством під назвою «Донецькі скляні заводи в Сантуринівці» були побудовані скляний, пляшковий і хімічний заводи. Їх виробничі потужності підприємств з часом зросли. На пляшковому заводі стали функціонувати 5 великих ванн, на яких вироблялися пляшки, аптечний посуд та інше. Скляний завод мав дві великі печі-басейни, виробляв віконне бемське скло. Головна функція хімічного заводу спочатку полягала лише в забезпеченні технологічних процесів виробництва скляного й пляшкового заводів. На 1916 рік завод вже виробляв: сірчану, соляну та азотну кислоти, сульфат безводний, та інше. Ще одним значним підприємством у сфері виробництва продукції зі скла був дзеркальний завод, який належав «Анонімному товариству дзеркальних заводів на Півдні Росії», побудований у 1899 р. Товариство «Донецьких скляних і хімічних заводів в Сантуринівці», під фабричною маркою «Два дзвони», було відзначене 8 золотими медалями на виставках у Києві, Ростові-на-Дону, Казані, Петербурзі, Катеринославі, Одесі. Брало участь у будівництві Лівадійського палацу в Криму. У 1910 р. на Південно-Російська обласній виставці у Катеринославі два товариства - Донецьких скляних і дзеркальних заводів – отримали золоті медалі. 

У Костянтинівці також було організовано виробництво металопродукції, що належало Бельгійському акціонерному товариству «Залізнопрокатні заводи в Костянтинівці (Донець)». Вироби заводу: сортове залізо й покрівельне, рейкові скріплення, ресори для вагонів, балки, різне лиття та інше. Широкий розвиток отримало й виробництво вогнетривких та керамічних виробів. Великими були заводи Торецького товариства вогнетривких виробів, Торецького товариства керамічного виробництва, Феттера, які займалися виготовленням різного виду вогнетривів та цегли, черепиці, труб, посуду.
За даними перепису населення 1897 р., у селищах навколо станції Костянтинівка проживало 3100 осіб. Чисельність жителів продовжувала стрімко зростати й до 17-го року становила понад 10 тисяч. Налічувалося сім колоній-заводських селищ, розташованих біля заводів, такі як залізна, скляна, хімічна тощо. По обидві боки річки Кривий Торець розташовувалися торгові селища Дмитріївський і Миколаївський, в районі залізничної станції – Номікосовський. Тут селилися торговці, купці, землевласники, дрібні промисловці, службовці, духовенство та інші.
Діяли заводська і земська лікарні, станом на 1913 р. практикували 5 лікарів і 8 фельдшерів, була приватна аптека й зубний лікар. На початку XX ст. налічувалося 3 школи, в яких навчалося 130 дітей, згодом з ростом населення діяло 9 шкіл з кількістю учнів 512 осіб. Серед них фабричні, церковно-приходські, земські, залізничне училище й приватна прогімназія. Для православного населення були відкриті Миколаївська та Олексіївська церкви, для працівників-католиків — костел, для іудеїв - синагога, християн-баптистів - молитовний будинок. На березі річки був закладений парк. Спортивні змагання проводилися на циклодроме (стадіоні-велотреку), побудованому у 1912 р. Була організована футбольна команда (1910) й проводилися матчі. До послуг жителів Костянтинівки були надані кінотеатр «Ілюзіон», готель, ресторан, друкарня, де-кілька фотоательє. Працювали фабрика ковбасних виробів, пекарні Берманта й Слаутича. У 1912 р. почало функціонувати Товариство пивоварного заводу Костянтинівська «Нова Баварія» (незабаром у зв'язку з прийнятим на час війни «сухим законом» закрилося). Центнер і Феттер утримували парові млини. По обидва боки Кривого Торця в районі станції знаходилися городи, які оброблялися болгарськими поселенцями.

Українська національна революція

Протягом 1917-1920 років Україна виборювала право бути незалежною державою. Її територія стала ареною боротьби багатьох сил. Новий український уряд ще 12 (25) січня 1918 року своїм IV Універсалом проголосила повну незалежність УНР від Росії.

З весни 1918 року місто перебувало під юрисдикцією Української народної республіки.
З кінця 1918 р. Костянтинівка багато разів переходила з рук у руки, залишаючись нестабільною прифронтовою лінією.
У травні 1919 р. у Костянтинівку увійшли «денікінці» - Добровольча армія генерала Денікіна
На початку 1920 р. місто було остаточно захоплене частинами Червоної Армії і почала встановлюватися радянська влада.

Радянський період

У першій половині 20-х років заводи, долаючи пов'язані з важкою кризою труднощі, змогли лише частково відновити роботу. У другій половині 20-30-х рр. промисловість була у значній мірі модернізована, побудовані нові підприємства. У 1926 р. запрацювала система Фурко на механізованому скляному заводі. На пляшковому заводі перший механізований басейн з машинами Лінча запрацював у жовтні 1926 р. На 1939 р. завод виробляв щорічно близько 140 млн. пляшок різних найменувань. У 1937 р. тут вперше в країні розпочато випуск пляшок для «Радянського шампанського», що витримували тиск до 17 атмосфер. На початку 30-х фундаментальні зміни відбулися на дзеркальному заводі. Профіль змінився, він був орієнтований на виробництво автомобільного й технічного скла, йому присвоєно назву «Автоскло» №25. У 1937 р. запрацював перший в країнах СРСР цех високоміцного скла, який виготовляв автомобільне, ілюмінаторне й блокове скло.

Комбінату «Автоскло» урядом було поставлено завдання варіння рубінового скла для нових зірок веж Кремля. Для Всесвітній виставці в Нью-Йорку «Будівництво світу завтрашнього дня» (1939 р.) за проектом скульптора В. Чайкова та інженера Ф. Ентеліса на заводі були зроблені кришталеві чаші фонтану. Зберігся опис фонтану. Величезна неглибока чаша височіла на кольоровий монументальній ніжці. З центру чаші ніби виросла інша, менших розмірів, а з неї піднімався сніп кришталевих колосків. З кришталевих трубок снопа вода вільно стікала у малу чашу і, наповнивши її, переливалася в більшу. Ця велика чаша діаметром два з чвертю метри із суцільного фрагмента товстого кришталю була найважливішою частиною споруди. Зображення фонтана займає центральне місце на сучасному гербі міста.

У 1926 р. почалося будівництво суперфосфатного цеху, в квітні 1928 р. - комбінату «Укрцинк». При будівництві останнього були проведені перші в країні бетонні роботи в зимових умовах. Відкрився він у 1930 р., для отримання цинку передбачався дистиляційний (вогневий) спосіб. У 1932 р. був збудований завод «Металсировина». На території шкіряного заводу у 1935 р. введено в дію завод «Дубитель» з виробництва синтетичних речовин, що застосовувалися при дубленні шкіри. На металургійному заводі ім. Фрунзе побудована й задута у 1932 р. домна №2, збільшена садка мартенівських печей та інше. У Костянтинівці проходили різноманітні галузеві конференції.
У 1923 р. на території колишньої Сантуринівської волості утворений Костянтинівський район з центром у Костянтинівці (крім сільській місцевості, у нього входили Дружківка й Часів-Яр). У 1925 р. Костянтинівка віднесено до розряду селищ міського типу. «Звертаючи увагу на економічні умови Костянтинівського району, його велике промислове значення та перспективи розвитку» 4 квітня 1932 року селище міського типу Костянтинівка віднесено до категорії міст.
Згідно з переписом 1926 р. в ній проживало 25303 особи, до кінця 30-х налічувало понад 96 тис. осіб. У др. пол. 20-30-х рр. з'явились і поступово значно розширилися робітничі селища Червоне містечко, Металургів, Червоний Жовтень, Цинкове, Першотравневе та інші. Висотні житлові будинки будувалися в 2-3 поверхи, у кінці 30-х поширення отримали 4-х поверхові будівлі. У 1926 р. у спеціальній масивній двоповерховій будівлі на вул. Пролетарській почав роботу Держбанк (зараз універмаг). Відкриті кінотеатри ім. Артема і ім. Шевченко. Розпочала роботу мережа громадського харчування, перш за все, це їдальні для робітників і службовців. Медичні установи: 2 лікарні та 6 амбулаторних пунктів, закінчувалось будівництво нової поліклініки, нічний санаторій. Медичних установ міськздраву в кінці 30-х: 2 лікарні, пологовий будинок, 3 поліклініки, 9 медпунктів, 4 аптеки, нічний санаторій, санстанція.

На 1923 р. налічувалося 12 шкіл, до кінця 20-х до них додалися ще 4 нових, відкрився «робочий університет». Навчальна мережа міста в 1930 р. налічувала 16 шкіл, до 1941 р. їх кількість зросла до 25, так само в цей час налічувалося 12 ясел і 13 дитсадків. Відкрилися рабфаки Харківського університету й Донецького медінституту, скло-керамічний робітфак, вечірній університет. На базі діючих ФЗУ відкриті виробничо-технічні й ремісничі училища.
В 20-х роках діяли чотири робочих клуби. Поруч з парком ім. Якусевича відкрився стадіон, утворилася футбольна команда «Хімік». При металургійному заводі в 1926 р. організували власну команду, що отримала назву «Металіст» і двома роками пізніше відкрито ще один стадіон міста. У 1938 р. в Костянтинівку був переведений Державний театр російської драми ім. А. С. Пушкіна, який розмістився в Палаці культури хіміків. Репертуар театру був широким і включав, крім класичних драматичних творів, комедійні, ідейні. В місті виходили заводські газети, з вересня 1930 р. - міськрайонна газета «Прапор Індустріалізації» (пізніше – «Знам’я індустрії»).
Артілі й майстерні надавали послуги населенню, займалися дрібним виробництвом. Працювала взуттєва фабрика місцевої промисловості, артіль «Челюскінців» займалася пошиттям одягу. Діяли торговельні мережі, механізований хлібозавод, ковбасна фабрика.
На початку 30-х у місті з'явився громадський транспорт - трамвай. У липні 1931 р. в Костянтинівці почалося будівництво першої трамвайної лінії. В жовтні 1931 р. почався рух за маршрутом №2. Усього в 30-ті на обох маршрутах курсувало 17 трамваїв. У 1933 р. у місті був організований аероклуб, який повинен був готувати пілотів, планеристів, мотористів, парашутистів та інших авіаційних фахівців. Офіційне його відкриття відбулося в серпні 1934 р., на якому був присутній відомий льотчик С. Леваневський - урочисто перерізав стрічку.
У 30-ті роки виокремлюються сторінки історії народної трагедії. Верховна Рада України прийняла запропонований президентом В. Ющенком закон, який діє і нині, про визнання голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом проти українського народу.
У період осені 1937-зими 1938 рр. органами НКВС було репресовано близько тисячі жителів (за даними В. Нікольського та серії книг «Реабілітовані історією»), з числа переважно робітників і службовців заводів. Серед репресованих є й інженерно-технічний персонал, керівники підприємств. Більшість обвинувачень базувались на доносах. Не самотні випадки, коли на допитах співробітники НКВС використовували катування.

Друга світова війна і Костянтинівка

З початком війни в місті, як і в усій країні, почалася мобілізація. Усього в червні-жовтні 1941 р. було мобілізовано близько 10% населення міста. Імена костянтинівців, які віддали свої життя за Батьківщину, можна знайти у Книзі пам'яті України. У самій Костянтинівці в 1941 році були створені чотири евакогоспіталі. У них працювали місцеві лікарі, серед яких Карлашев, Ельгорт, Стасенко. Багато жителів увійшли до складу створюваних воєнізованих формувань: народного ополчення, МППО, винищувальний батальйон тощо. Основною формою допомоги фронту цивільних осіб стала їх активна участь в оборонних заходах. З перших днів війни підприємства перебудовувалися на режим воєнного часу, реалізовуючи головний принцип: «Усе для фронту, усе для перемоги». Виробляли снарядні стакани, кольоровий метал, димові суміші, кислоти, жовтий фосфор. «Автоскло» випускав спец - і броньоване скло, скло для віддзркалювачів, триплекс. Скляний завод у липні почав випуск пляшок із запалювальною сумішшю (пляшки постачав пляшковий, запали - хімічний заводи). На заміну мобілізованих стали старшокласники й студенти технікумів, домогосподарки, випускники ФЗУ, надаючи посильну допомогу підприємствам. Евакуація підприємств з Костянтинівки здійснювалася протягом жовтня. Ешелони відправляли на Урал, у Казахстан.

Війська вермахту форсували Торець у районі Дружківки. Підрозділи РСЧА, не зважаючи на всі наполегливі спроби не дати можливості розширити плацдарм, були відкинуті. Ворожі війська вступили в Костянтинівку 28-29 жовтня. З цього часу почалася окупація, яка тривала майже два роки. Основою т.з. «нового порядку» була економічна експлуатація всіх можливих ресурсів міста з метою забезпечення військ вермахту. За період окупації німцям вдалося частково відновити роботу окремих цехів заводів міста і випускати деякі товари для потреб німецької армії і широкого вжитку. «Новий порядок» означав цілий ряд заборон і обмежень, політику примусової праці тощо. Під час всієї окупації були великі проблеми в забезпеченні жителів усім необхідним, особливо продовольством. Люди жили в умовах приниження й постійної боротьби за виживання.
За 22 місяці окупації з Костянтинівки на роботи в Німеччину було примусово вивезено від 1200 до 1500 осіб. Жителі, в основному це була молодь, відмовлялися їхати, ховалися, намагаючись уникнути примусової відправки. У відповідь поліцією систематично проводилися облави в громадських місцях, обшуки по хатах, погрози родичам. На залізничному вокзалі майбутніх працівників саджали в товарні вагони, і потяг відправляли в Третій Рейх (остарбайтери). Під час окупації у Костянтинівці створені й функціонували два табори: пересильний (Dulag 172) та виправно-трудовий (штрафний). У першому в різний час перебувало від 3 до 5 тис. військовополонених. Основні фактори їх масової смертності: 1) голод; 2) проведення найжорстокішими методами евакуації в тил; 3) абсолютно незадовільне утримання. Супутніми були епідемії інфекційних захворювань та виснаження. Загальну кількість загиблих в обох таборах встановити важко, ховали їх неподалік, ледь присипавши кожен новий шар хлорним вапном, а так само за містом - в Сергіївській балці. Наприкінці грудня 1941 р. зондеркомандой у зазначеній балці було знищено 240 євреїв.
Незважаючи на всі вжиті окупантами заходи для тотального контролю, терору та залякування, опір мав місце і приймав різноманітні форми. Це порятунок і надання допомоги військовополоненим солдатам і офіцерам Червоної Армії; підпільникам; євреям та іншим нужденним. Патріоти їх переховували, годували, виводили з міста, надавали допомогу документами. Були акти саботажу й диверсії, розповсюдження листівок, укриття державного матеріального майна й реліквій, невиконання або ухилення від розпоряджень окупаційної влади тощо. Були організовані підпільні групи. Серед них група В. Р. Ладника, А. Стемплевського і В. Димаря, група лікарів. Окупанти широко застосовували «покарання за законами військового часу»: тілесні покарання, ув’язнення, катування, страти. Особливо жорсткі заходи вживалися по відношенню до підпільників і запідозрених у допомозі їм.

У лютому 1943 року в небі Костянтинівки відбувся масштабний повітряний бій. Під час нього льотчик-винищувач Шидловський здійснив героїчний вчинок - таран ворожого літака. Бомбардувальник люфтваффе упав і вибухнув в одному кілометрі на північ від Костянтинівки.
У серпні-вересні 1943 р. військами Південного й Південно-Західного фронтів проводилася Донбаська стратегічна наступальна операція, у рамках якої зокрема 6 вересня була звільнена Костянтинівка. Передові рухомі частини були з складу 259-ї та 266-ї стрілецьких дивізій, 23-го танкового корпусу, 179-го винищувально-протитанкового артилерійського полку, 152-го гаубичного полку, мінометного полку. У Костянтинівці була одна з проміжних ділянок оборони вермахту. 5 вересня стрімким ударом танки 135-ї танкової бригади під керівництвом комбрига М.З. Безнощенко знищили оборонні підрозділи 62-ї піхотної дивізії вермахту і підійшли до околиці міста. Тут зав’язався бій з силами противника, які безпосередньо прикривали місто. У бою особливо відзначився командир 1-го батальйону капітан Патрушев.
Звільнення міста було результатом спільних дій усіх передових рухомих частин. Особливо відзначилися 135-я танкова бригада та 179-й ІПТАП, яким на той час було присвоєно почесне найменування «Костянтинівські». У сквері ім. Шевченка поховані воїни 135-й і 39-й танкових бригад, над їх могилами завмер на постаменті Т-70. Усього під час звільнення міста, за наявними на сьогодні даними, загинуло 187 воїнів, які з почестями поховані у Костянтинівки.

Повоєнні роки

Після визволення Костянтинівки одним з першочергових завдань було відновлення промисловості. Розбирали руїни, діставали вціліле обладнання та будівельні матеріали. Відновлювалися ті цехи, що ввійшли в першу чергу, а інші йшли на будматеріали для їх ремонту. Основний контингент на відновлювальних роботах становили пенсіонери, домогосподарки, студенти технікумів, учні шкіл та училищ. На відновленні хімічного заводу працювали молодіжні бригади Чибаря, Корпишина, Фурсова, Свінухова та інші. Починаючи з 1945 р. до відновлювальних та виробничих робіт активно долучаються демобілізовані, фахівці та робітники з евакуації. На відновлення і для роботи на виробництві з'їжджалися з різних країн. У відновленні промисловості Костянтинівки також брали участь інтерновані й військовополонені з Німеччини, Румунії, Японії (поступово до кінця 40-х були відправлені додому).
У числі перших став до ладу металургійний завод. У 1947 р. металургійний завод зайняв перше місце в змаганні і завоював перехідний Червоний прапор. На честь цієї події міністерство зв'язку випустило марку накладом 800 тис. Художник Зав’ялов В. зобразив на марці доменну піч і процес розливання чавуну, рудний двір і паровоз із ковшами шлаку, а на передньому плані - ветерани виробництва П. Суботін і В. Єфремов. 17 листопада 1948 р. доменщикам Ф. В. Клименченку, У. А. Шемигону, Е. М. Прошакину, П. А. Суботіну першими на заводі було присвоєно звання почесних металургів.

Пляшковий завод у листопаді 1943 р. почав випуск склянок, балонів, шахтного скла, риболовних куль тощо. Ці товари видували вручну старі майстри-видувальники, серед них М. Пашковський, В. Бондарчук, К. Канкін, А. Ференс, М. Хатянович. У 1946 р. на басейні №6 кустарним способом тягнули скло. Скляний завод у лютому 1944 р. відновив виробництво віконного скла на перших відновлених печах. Віконне скло користувалося великим попитом. Відновленням заводу «Автоскло» займалася з 1943 р. група спеціалістів на чолі з В. Ємельяновим. У 1945 р. «Автоскло» виконав спеціальне військове замовлення на виготовлення віддзеркалювачів для потужних прожекторів, які застосовувалися під час відомого штурму Зеєловських висот на підступах до Берліна. Хімічний завод у березні 1944 р. почав виробляти для фронту акумуляторну кислоту й олеум.
У вересні 1943 р. відновилася мобілізація на фронт. Багато строковиків і добровольці влилися в 259-ю і 266-у стрілецькі дивізії. Понад 300 поповнили ряди 135-ї танкової бригади, ставши стрілками-автоматниками її мотострілецького батальйону. Серед воїнів-костянтинівців Ст. Мурмилов, Ф. Васильєв, Ф. Козирєв. В. Фоменко, В. Земляний, Л. Кочура, Є. Ульяненко, Є. Шакутько та ін. Багато костянтинівців загинуло в боях 1944-45 рр. 27 жителям міста і району присвоєно звання Героїв Радянського Союзу (дев'ять із них загинули на фронтах), з яких вісімнадцять місцевих мешканців, дев'ять переселилися після війни. 11 льотчиків (8 з яких - колишні курсанти Костянтинівського аероклубу) – Р. С. Шупік, Л. С. Святошенка, В. І. Догаев, Н.Є. Олов’янніков, В. І. Гамаюн, А. В. Якуненко, В. М. Пилипенко, П. П. Дзюба, В. К. Сачко, Н.А. Кропива, С. З. Калініченко; 10 піхотинців – В. М. Кореньков, Н.В. Носуля, В. С. Заклюка, Ю. М. Двожильний, А. К. Сечкін, Н.І. Жужома, М. І. Буряк, Д. П. Нестеренко, Р. С. Гапонов, В. П. Гамонков; 5 артилеристів – А. К. Мірошниченко, В. Р. Степанченко, М. П. Вовк, П. П. Кулик, П. С. Дубривний; кавалерист – Н.В. Корсун. Більше 12 000 жителів були відзначені нагородами.

У 1944 р. у Костянтинівці налічувалося близько 45000 жителів. Житлові квартали поступово відбудовувалися, значна увага приділялася їх благоустрою. Німець Р. Серватіус, який тимчасово перебував у Костянтинівці у другій половині 40-х років, у своїх спогадах писав про місто: «Цілі райони 3-4-поверхових будинків... Кожен будинок прикрашався квітковими клумбами. У місті один за одним з’являлися парки, зелені майданчики, фонтани й пам'ятники. Уздовж вулиць, по обидві боки – прекрасні дерева, місто прикрашало себе й у центрі, і на околицях. Головна вулиця - диво. Ніби за мотузкою вишикувалися вздовж шосе дерева. Вони наче поспішали рости. Тяглися кронами до неба. Вулиці, що розходилися від головної магістралі, не поступалися красою головній вулиці міста. До речі, таке містобудування я розцінив як європейське набагато пізніше, коли побачив саму Європу. Тоді ж мене захоплювала любов жителів до міста, мудрість містобудівників». Серед першочергових завдань було відновлення роботи сфери освіти, медицини, пожежної охорони, громадського транспорту тощо. Навчання в школах, ремісничих училищах, скло-керамічному технікумі, медичній школі почалися вже в 1943/44 рр. Особливостями цього часу були: велика кількість безпритульних і дітей-сиріт, багатьох з яких направляли у відкритий дитячий будинок у парку ім. Якусевича; залишки в місті нерозірваних боєприпасів, небезпечних для жителів.
9 травня 1945 року костянтинівці, як і вся країна, радо зустріли звістку про Перемогу. Війна була закінчена, нацистська Німеччина розбита. У цей день рано- вранці на усіх підприємствах пройшли мітинги, а після полудня - загальноміський мітинг на стадіоні ім. Фрунзе.
Постраждале від війни, місто, що фактично лежало в руїнах, за короткий термін було відбудоване. В умовах воєнного та повоєнного часу відновили діяльність всі головні сфери життєдіяльності міста, ліквідовувалися наслідки війни. спочатку жителям доводилося значною мірою обмежувати свої потреби, переносити плани на майбутнє.
Організована карткова система забезпечувала жителів продуктами харчування. Державне забезпечення було стабільним, але суворо нормованим і обмеженим, що обумовлювало пошук додаткових джерел харчування. Були створені господарства при заводах (усього їх налічувалося дев'ять), індивідуальні городи тощо. Важке становище з продовольчим забезпеченням склалося восени 1946 - влітку 1947 р., в цей час стався голод - народна трагедія.

1950-1990 рр.

В цей час промисловість міста серед флагманів України та Донбасу у виробництві спеціального скла та скляних виробів, ситалів. Тут зосередилися три великих підприємства.

Найбільш потужним був завод «Автоскло», що спеціалізувався на виробництві скла для автомобільної та авіаційної промисловості, дзеркального, високоміцного і вітринного скла. У 1962 р. створюється науково-дослідний інститут - «НДІАвтоскло». Директором інституту, директор заводу, кандидат технічних наук К.Т. Бондарєв. Тут працювали 484 наукових співробітників. У 60-ті роки НДІАвтоскло спільно з інститутом ім. Менделєєва розробив і впровадив у виробництво новий будівельний і конструкційний матеріал — шлакоситал. У 1963 р. за розробку та впровадження нових видів продукції К. Бондарєву, М. Козмину і В. Мальованному присуджено звання Лауреатів Ленінської премії.
Істотна частина потужностей виробництва «Автоскло» була орієнтована на продукцію для військово-промислового комплексу. Це ілюмінатори, обтічники для ракет (ситалові, кварцові), куленепробивне скло та інші вироби. Завод традиційно виконував і спеціальні замовлення. Такі як скляне фігурне лиття для станції «Автово» Ленінградського метрополітену (1954), саркофаг для мавзолею В. Леніна (1960), ілюмінатори й загартоване (холодотривке) скло великого формату для першого в світі атомного криголама «Ленін» (1960). У цілому, стоном на 1977 р. «Автоскло» випускав близько 300 найменувань склопродукції, в основному з технічного скла.
Пляшковий завод поступово розширив свій профіль і розпочав виробництво склотари, скловолокнистих і теплоізоляційних матеріалів, виробів зі склопластику, облицювальних матеріалів та посуду. Через це у 1961 р. змінив свою назву на Костянтинівський завод скловиробів. 40 років на посаді директора заводу пропрацював Д.А. Крюченков, у 1972 р. йому присвоєно почесне звання Заслуженого працівника промисловості України. Ще одним великим підприємством галузі був механізований скляний завод. Основна його продукція - віконне скло. На початку 70-х на заводі освоєний випуск жароміцного посуду з ситалу. Модернізацією заводу керував головний інженер С. А. Руга.
Група костянтинівських скляних заводів виконувала замовлення для багатьох країн. Вироби скляних підприємств міста, крім внутрішніх потреб країни, у 70-80-ті роки йшли на експорт в 32 зарубіжні країни, зокрема: у всі країни «соціалістичної співдружності», у США, Францію, Італію, ФРН, Іран, Ірак, Марокко, Афганістан, Туреччину, Нову Зеландію та інші. У Костянтинівці проводилися виробничі конференції різних рівнів зі скловиробництва.

Ще однією головною галуззю в Костянтинівці була металургія, представлена великими підприємствами кольорової та чорної металургії. До перших належав завод «Укрцинк». Завод почав випускати цинк високої якості, вилучати зі сплавів олово та інше. Металургійний завод їм. Фрунзе 50-70-х років - це підприємство з повним металургійним циклом. У пер. пол. 60-х років був побудований калібрувальний цех з обсягом виробництва калібрувальної стали 500 тис.т. в рік. Починаючи з 1970 р. цех був основним постачальником каліброваної і шліфованої сталі на Волзький і Горьківський автомобільні заводи (ВАЗ, ГАЗ). Завод «Металлсировина» - «Втормет» - займався переробкою брухту чорних металів і машинобудуванням.
Костянтинівський завод високовольтної апаратури (КЗВА) виробляв реле, контрольно-вимірювальну техніку, високовольтні ізолятори, реверси, контактори, сигнальні сирени тощо. Хімічний завод випускав сірчану й соляну кислоти, мінеральні добрива, сульфат калію і натрію. На початку 50-х у місті побудований і введений в експлуатацію завод «Обважнювач» - принципово нове для місцевої промисловості виробництво. Завод «Червоний Жовтень» спеціалізувався на виробництві складних вогнетривких виробів металургії. Екстрактно-шкіряний комбінат був створений шляхом об'єднання заводу синтетичних дубителей зі шкіряним. У цілому, в Костянтинівці налічувалося (разом з харчовою і місцевою промисловістю) 33 підприємства, з яких 11 союзного значення, 2 республіканського, 6 обласного, 7 місцевого, 7 промкооперативних. Багато з них були учасниками ВДНГ і різних міжнародних виставок, регіональних і галузевих.
Долі десятків тисяч жителів були нерозривно пов'язані з трудовою діяльністю на заводах. На них працювали цілі покоління костянтинівців, складалися трудові династії (Ференси, Пахомови, Сергєєви, Шапранюки, Нікітські і багато інших). Путівник 1984 року повідомляв, що в місті сім Героїв Соціалістичної праці, 28 лауреатів Ленінської і Державних премій СРСР і УРСР, більш 17500 чоловік нагороджені за трудові досягнення орденами і медалями. Кавалерами ордена Леніна були 97 городян; ордена Дружби народів - 9; Трудового Червоного Прапора - 238; Знак Пошани - 314; Трудової Слави ІІІ ступеня - 242; Трудової Слави ІІІ ступеня - 4. У травні 1954 року звання кращого сталевара СРСР був удостоєний Іван Іванович Колпаков, кращого вальцювальника - Іван Михайлович Гайдаш. У 1967 році звання заслуженого металурга УРСР удостоєні сталевари Михайло Петрович Бедлюченко і Андрій Іванович Загурський, старші вальцовщики Микола Пантелійович Кардаш Анатолій Іванович Островський. За освоєння нового виду продукції (скловолокна) завод скловиробів група працівників нагороджена медалями ВДНГ. Срібні медалі отримали В. З. Остапенко, В. А. Конкін і Д. С. Гребенюк, бронзові - Г. А. Крюченкова, Н.Н. Волкова, Н.З. Голубєва, Ю. Д. Горохів, А. Р. Чубарєв, В. С. Чорноп'ятова. Заслужені працівники промисловості УРСР директор заводу Д. А. Крюченков, директор екстрактно-шкіряного комбінату А. П. Слотинцева, заслужений будівельник УРСР директор скляного заводу Ф. Е. Забков.

У 50-і кількість жителів Костянтинівки перевершила 90 тис. На початку 70-х років населення становило понад 106 000 осіб, до кінця 80-х - біля 115 000 осіб. Спочатку місто забудовується переважно двох-трьох і п'ятиповерховими будівлями, цегляними або панельними. На перших поверхах багатьох з них планувалися приміщення під магазини, кінотеатри, їдальні, ательє, перукарні тощо. У кінці 70-80-ті масового поширення в місті набули дев'ятиповерхові панельні будівлі. У цей час широко розгортається будівництво нових висотних мікрорайонів: у південно-західній частині міста, таких як «Південний», «Висотний», «Нульовий»; в інших відповідних частинах - «Північний», «Західний». У комплексі кожного такого мікрорайону спочатку планували все необхідне для його жителів: дитячий садок, школу, магазини та ін. Повинні були вирости в місті й хмарочоси (до 22-х поверхів), на кінець 80-х встигли звести тільки дві чотирнадцятиповерхові будівлі. У кінці 60-х - початку 70-х як нова головна вулиця формувався проспект Ломоносова, з часом проліг через усю лівобережну частину міста. Проспект, разом з вхідними в комплекс площею Перемоги і бульваром Космонавтів, будувалися за прогресивними канонами містобудування і повинні були стати новим центром Костянтинівки.
Протягом другої половини XX століття разом з містом розширювалася міська інженерна інфраструктура. Значно розширено трамвайний і автобусний рух. У 1956 р. відбулася знакова подія в історії міського транспорту - були організовані перші міські автобусні маршрути. Центральне місце в міжміських пасажирських і вантажних перевезеннях займав залізничний транспорт. У місті була створена розгалужена торговельна мережа, значного розвитку набула харчова промисловість, налагоджена широка мережа громадського харчування. В асортимент кондитерської фабрики входило близько 150 найменувань.

Для населення в 1965 р. діяли дев'ять лікарень і три поліклініки, а також вісім аптек, санепідемстанція, зубопротезна амбулаторія. У 1971-1975 рр. з'явилися такі медичні об'єкти: поліклініки і 5-поверховий корпус міської лікарні №5; станція швидкої допомоги, пологовий будинок, пункт переливання крові, діагностична баклабораторія, стоматологічна поліклініка. У кінці 80-х в медичних закладах міста працювали 327 лікарів та 1132 середнього персоналу. Для запобігання й лікування професійних захворювань у місті були створені п'ять санаторіїв-профілакторіїв від заводів, грязелікарня.
У кінці 50-х всього налічувався 21 навчальний заклад. У 1984 р. - 17 загальноосвітніх шкіл, 3 школи робітничої молоді, школа заочного навчання. У 1963 р. викладацькою діяльністю в місті займалися 794 вчителі, в 1975 р. - 806 вчителів. Загальнотехнічний факультет Українського заочного політехнічного інституту. В. Соколова (УЗПІ) відкритий у вересні 1959 р. Індустріальний технікум (колишній скло-керамічний) готував фахівців для скляної промисловості. В 1957 р. відкрито сільськогосподарський технікум. Навчали професійно-технічні училища №13 (на базі заводу Фрунзе) та №20 (на базі заводу «Автоскло»), №39, ФЗУ заводу скловиробів.
У другій половині ХХ століття культуру в маси несли шість робочих клубів та три палаци культури. При яких діяли різні гуртки та секції. У 1967 р. за успіхи в розвитку народної творчості колектив палацу культури хіміків був удостоєний республіканської нагороди - медалі ім. Т. Шевченка. Будівництво нового і прогресивного на той час палацу культури і техніки «Жовтень» заводу «Автоскло» було закінчено в 1977 р., він став одним з найбільших не тільки в місті, але й в області. У місті діяла дитяча музична школа. Музей у місті був відкритий в 1967 р. На початку 50-х у місті налічувалося дві міські і п'ять профспілкових бібліотек. Заснована дитяча бібліотека ім. О. Кошового, а на 1984 р. в місті налічувалися три дитячі бібліотеки. Для підростаючого покоління у місті функціонували і Станція юних техніків (СЮТ) та Будинок піонерів. Одним з улюблених місць відпочинку городян були кінотеатри. Це ім. Леніна, «Комсомолець», «Будівельник», «Супутник», ПК хіміків, «Червоний Жовтень». На 1984 р. усього нараховувалося дев'ять кінотеатрів. Велика увага приділялася спорту. На 1970 р. функціонували: 15 спортивних залів, три стадіони, шаховий клуб, три тири, дитяча спортивна школа (у 80-х переїхала в нове спеціалізоване приміщення), три гімнастичних зали, 36 спортивних майданчиків. У 1973 р. побудований новітній спортивний зал заводу «Укрцинк», при якому працювали 10 секцій. У 1989 р. розпочав роботу плавальний басейн типу «Дельфін».

У 70-80-ті Костянтинівка заслужено називалася місто-сад. За сім років, з 1959 по 1965 рр. було посаджено понад 800 га зелених насаджень. Популярними місцями громадського дозвілля були парки. У 50-70-і це ім. Якусевича, Металургів і Цинковий. Центральний парк культури і відпочинку «Ювілейний» почав роботу у 1973 р. на площі 203 га. У комплекс входив стадіон «Автоскло» та інше.
15 вересня 1984 року відбулося перше святкування Дня міста.

Роки Незалежності

24 серпня 1991 року проголошено незалежність України.
У цей період у загальному обсязі сфери матеріального виробництва міста найбільшу питому вагу продовжувала займати промисловість. Змінювалися форми власності, кількість і обсяги виробництва підприємств. Економічний потенціал міста в різний час представляли 15-20 промислових підприємств (у 2010 році - 17). Основні галузі: скляна, металургійна, хімічна, машинобудівна, легка і харчова. На промислових підприємствах десяти видів економічної діяльності на 1 січня 2009 року було зайнято 7170 людей.
Головні промислові підприємства. ВАТ «Втормет» - переробка брухту, виробник брухтопереробного обладнання, ТОВ «Свинець» - виробництво свинцю, ЗАТ «КМЗ» - виробник холоднотягнутого круглого і шестигранного прокату; ТОВ «Мегатекс» - виробник свинцю, акумуляторних батарей; ПРАТ «Цинк» - виробництво цинку; ПАТ «Спецтехскло А» - виробник технічного скла для авіації, електротехнічної промисловості, будівництва і транспорту, а також альтернативних джерел енергії (сонячні батареї). КНПП «Кварсит» виробляв продукцію воєнного та цивільного призначення з технічних ситалів, кварцового скла, кераміки та товарів народного споживання. ТОВ «Стройстекло-Трейдінг» - виробник скла листового, візерункового та загартованого. ТОВ ТК «Кристал» - виробництво скляної тари. ВАТ «Завод обважнювачів» - виробництво глинопорошків і бентонітової крихти. Хімічну галузь представляє ДП «Хімічний завод» - виробник сірчаної кислоти і сульфату калію. ТОВ «КЗМО» - виробляє фурми для металургійної промисловості і катоди мідні. ВАТ «КЗВА» - виробник високовольтної апаратури для підприємств гірничодобувної, нафтохімічної, енергетичної промисловості. ВАТ «Кожкон» - виробник юхтових шкіряних товарів і шкіряних виробів. Харчова промисловість: ВАТ «Хлібокомбінат», ТОВ «НАК», ТОВ «Еталон-Плюс» (кисломолочна продукція), АТЗТ «Ковбасна фабрика», ТОВ «Дружківська харчосмакова фабрика». ВАТ «Мегатекс», ЗАТ «Свинець» і ЗАТ «ПО Конті» активно проводиться модернізація виробничих процесів та оновлення виробничої бази. До 2015 р. деякі з цих підприємств припинили свою діяльність, а саме: ЗАТ «КМЗ», ТОВ «Стройстекло-Трейдинг», ТОВ ТК «Кристал», ВАТ «КЗВА», АТЗТ «Ковбасна фабрика». Організовані і нові: КП «Еліт-скло» - формування та оброблення листового скла; ТОВ «Гласкомерц» - листове і загартоване скло. Малих підприємств у місті в різний час налічувалося від 330 до 400.
Чисельність наявного населення в 2005 р. - 88833 чол., в 2009 р. - 81274 чол., в 2015 р. – 74400 чол.
У загальній структурі житлового фонду міста переважає індивідуальна житлова забудова в співвідношенні 52.7%, малоповерхова (2-3 пов.) – 8.8% і багатоповерхова - 38.5%. Магістральні вулиці є основними планувальними і композиційними осями міста.
Медичну допомогу надають 12 лікувально-профілактичних установ міського, обласного та державного підпорядкування. У лікувально-профілактичних закладах працює до двох тисяч осіб. На території міста функціонує реабілітаційно-діагностичний центр, обслуговуючий осіб, постраждалих при аварії на ЧАЕС. Школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку на 130 місць, будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів на 115 місць, школа-інтернат на 150 місць, дитячий реабілітаційний центр.
Сфера освіти представлена 13 загальноосвітніми школами, гімназією, 3 ліцеями, МНВК, індустріальним технікумом, медучилищем, 3 філіями вищих навчальних закладів. Позашкільні заклади представляють центр дитячої та юнацької творчості, станція юних техніків. Школа естетичного виховання складається з 3-х відділень: музичне, хореографічне й художнє. Історія міста представлена в 7 залах міського краєзнавчого музею. У центральній бібліотеці з 2005 р. працює Інтернет-центр. У палаці культури проходять міські масові заходи. Творчі колективи міста: зразковий колектив «Арена», зразковий ансамбль спортивно-бального танцю «Сучасні ритми», естрадно-хореографічний колектив «Барбарис», зразковий ансамбль танцю «Калинонька», дитяча вокальна студія «Семинотка», народна вокальна студія «Ехо» та ін. Спортивна база включає стадіон, дитячу юнацьку школу, спортивні зали. У місті два парки культури і відпочинку, сквери. Станом на початок 2010 р. зелені насадження загального користування (парки, сквери, бульвари) складали по місту 93 га.
Протягом 2008 року в місті було зареєстровано 13 релігійних організацій, 4 православні церкви (серед них Свято-Успенський храм Преподобного Іова-Почаївського).
Внутрішньоміські, приміські та міжміські пасажирські та вантажні перевезення міста обслуговує досить розвинений транспортний комплекс, інфраструктура якого складається із споруд та обладнання зовнішнього транспорту (залізничного і автомобільного), мережі залізничних та автомобільних доріг державного, обласного та місцевого значення, магістральної вуличної мережі міста й мережі міського масового пасажирського транспорту. Для забезпечення перевезення пасажирів у місті функціонують ВАТ «АТП 11409», ДКП «Комунтранс» та фізичні особи-підприємці, КП «Костянтинівське трамвайне управління». Рух трамвая в даний час організовано за 2-ма маршрутами, які забезпечують транспортні зв'язки між житловими кварталами північної частини міста, селища Новоселівка, селища Сантуринівка, селища Первомайське та міською виробничою зоною.
Життєдіяльність та благоустрій міста забезпечують КП «Служба єдиного замовника, КП «Комунтранс», КП «Ремонтно-будівельний сервіс», ПЕ «Костянтинівкатепломережа», виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства, електричні мережі, управління з газопостачання та газифікації, дорожньо-ремонтне будівельне управління.
Значно розширилася торговельна мережа міста, є великі супермаркети.

У квітні 2014 року в місті проходили мітинги, зводилися барикади - 28-го числа влада була захоплена групою озброєних бойовиків самопроголошеної ДНР. У рамках антитерористичної операції, що проводилася силами збройних сил України, у ніч на 2 травня в районі телевежі відбувся бій.
5 липня місто було звільнено ЗСУ.