Костянтинівка. Скляна легенда, народжена людьми
У 1895 році в далекому Брюсселі кілька бельгійських родин – Ламбери, Нобле, Сізеле – вирішили побудувати заводи серед Донецького степу. Вони купили землю біля станції Костянтинівка, і вже за три роки тут стали до ладу три гіганти: скляний, пляшковий і хімічний заводи.
Скло варили у величезних печах-басейнах. Склороби вручну видували «халяви» – довгі скляні циліндри, з яких потім розгортали тонкі листи прозорого скла. Пляшки видували майстри-склодуви. Хімічний завод виробляв сульфат і кислоти, без яких скло просто не народилося б.
Уже на початку ХХ століття костянтинівське скло вважали одним із найкращих – біле, чисте, рівномірне. Пляшки з маркою «Два дзвони» роз’їжджалися по всій країні і за кордон. На заводах працювали тисячі людей. Бельгійські підприємці привезли інженерів, а місцеві жителі навчилися складної склодувної справи. Маленькі заводські селища-колонки розросталися, перетворюючись на міські райони.
Так народжувалася Костянтинівка.
Заводи пережили революційні події, Другу світову війну, руйнування та відбудову. І щоразу люди повертали їх до життя: відновлювали виробництво, освоювали нові технології, нарощували потужності. У 1960–1980-х роках масштаби виробництва вражали: сотні мільйонів пляшок і мільйони квадратних метрів скла щороку. Костянтинівку називали «скляною столицею – Склоградом».
За цифрами завжди стояли люди: ті, хто стояв біля печей у спеку; ті, хто під час війни рятував обладнання; ті, хто після відбудови знову запалював печі; ті, хто створював при заводах театри, оркестри, гуртки й Палаци культури.
Сьогодні російські ракети й бомби перетворили наше місто на руїни. Заводи мовчать. Вулиці порожні. Але Костянтинівка не зникла. Бо місто – це не просто стіни.
Костянтинівка – це люди, які її будували, працювали на її підприємствах, любили своє місто, жили тут, народжували й ростили дітей.
І поки ми пам’ятаємо нашу рідну Костянтинівку – місто живе.




