22-23 червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів
22-23 червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських тюрмах НКВС, а згодом в інших регіонах України. Від кінця червня до початку липня 1941 року радянська влада знищила понад 24 тисячі бранців, яких переслідувала переважно за політичні переконання.
На початку Другої світової війни радянська влада розпочала терор та політичні репресії проти колишніх державних службовців, політичних діячів, землевласників, військових, депортації «ворогів народу» в західних областях України. В радянській Україні такі ж саме процеси відбулись у 1937-1938 роках.
У квітні 1941 року в УРСР діяло 62 в’язниці, 26 з них у західних регіонах. Станом на 10 червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за різні побутові злочини.
22 червня 1941-го НКВД видав директивний лист про переведення тюрем, таборів і колоній примусового утримання на воєнний лад. Звільняти арештантів заборонили, але в’язниці мали бути готовими до поповнення підозрюваними в «антирадянській та шпигунській» діяльності як потенційно небезпечними в умовах німецької окупації.
Для розв’язання проблеми переповнення тюрем 23 червня 1941 року нарком державної безпеки Меркулов видав наказ № 2445/М, згідно з яким утримуваних взяли на облік, розділивши на дві категорії: підлягають розстрілу і мають бути евакуйовані в концтабори.
Органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги вглиб території Радянського Союзу. Начальник республіканського тюремного управління НКВД Філіппов надіслав командирові 13-ї дивізії НКВД полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. За ним передбачалось вивезення 23 тис. 236 осіб у тюрми й табори Киргизької РСР, Башкирської АРСР, Красноярського та Орджонікідзевського країв, Чкаловської, Архангельської, Івановської, Молотовської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Тульської, Свердловської, Харківської, Омської, Вологодської та Читинської областей. Для цього мали виділити 778 залізничних вагонів, але транспортні засоби використовували в основному для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки.
Евакуювати частину в’язнів змогли лише в окремих містах, однак більшість із них не доїхала до місця призначення. Інші під час переміщення були страчені або загинули від нападів нацистської авіації. Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, дорогою з них розстріляли 123. У Чернівцях мали евакуювати 2 385 в’язнів.
Більшість із них вивезли або етапували пішим порядком на схід, а 222 особи – розстріляли. У Биківні поблизу Києва знищили 110 осіб, вивезених етапом за цим планом. 7 липня 1941 року вагони із політв’язнями з Коломиї та Буковини на станції Заліщики Тернопільської області викинули зі зруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.
Швидкий наступ нацистів, проблеми з транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке час від часу атакувало тюрми, визволяючи своїх, поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану. За телеграмою-інструкцією із Москви вирішили «згідно з розпорядженням Л. Берії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підсудних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».
У багатьох містах місцеві очільники НКВД самостійно почали знищувати в’язнів, до яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але й засуджених до позбавлення волі, а також тих, що перебували під слідством і не мали вироків суду. Так, 22 червня у Львівській в’язниці №1 виконали вироки щодо 108 осіб, які були засуджені до вищої міри покарання. 23 червня, згідно з наказом Меркулова, місцеві органи НКВС розпочали розстріли ув’язнених в усіх тюрмах Львова. Всього, у в’язницях Львівської області 22-28 червня (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину. У трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава (нині – Івано-Франківськ) – 2 тис. 500, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500. У Волинській області в тюрмах Луцька радянська влада знищила понад 2 тис. в’язнів (за різними даними, кількість загиблих називають 2754 і 3500 осіб), Ковеля – 250 (за іншими даними 195), Володимира-Волинського – близько 2 тисяч.
Масові ліквідації відбувались не лише у в’язницях західних областей України. У перші тижні війни розстріли проводились у Вінниці та Києві, де вбили 9439 осіб - переважно заарештованих під час «Великого терору»
1937-1938 років. Поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки, перед відступом радянських військ замордували 8 тисяч осіб, серед яких і полонені польські офіцери. Під час евакуації з Криму НКВД вдалося до масового переслідування й арештів цивільного кримськотатарського населення. 31 жовтня 1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних «злочинців». Після вступу німецьких військ у міській тюрмі НКВД знайшли тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками. В Ялті 4 листопада енкаведисти перед відходом знищили всіх ув’язнених. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на вулицях і дорогах як потенційних ворогів і гітлерівських пособників. Так сталося між Алуштою та Ялтою, в містечку Карасубазар (нині – Білогірськ).
Про ці маловідомі факти злочинів проти людства в історії України під час Другої світової війни історики та науковці здебільшого дізнавалися під час віднайдення місць масових поховань розстріляних улітку 1941-го року та розкриття архівів.
За матеріалами інституту національної пам’яті
